Супергерої лікарняних палат. Як нині працюється медикам у Франківську (ФОТО)

Про те, що у франківських лікарнях бракує рук, на початку квітня говорили всі і всюди. Враховуючи, що хворих на коронавірус в нас не меншало, то це стало неабиякою проблемою. Адже доглядати пацієнтів комусь треба? Допомагати взялися студенти-медики та інтерни.

Як пандемія змінила життя майбутніх лікарів, дізнавався «Репортер».

Думала, захворію

Альона Вдовиченко закінчила п’ятий курс медичного факультету ІФНМУ. Нині на пів ставки працює медсестрою в центральній міській клінічній лікарні. Влаштувалася туди в середині квітня.

«Я знала, що в лікарнях пот­рібні волонтери, коли карантин ще тільки починався, – розповідає Альона Вдовиченко. – Хотіла допомогти, але мене зупиняв страх заразитися. З іншого боку, ми всі сподівалися, що з 4 квітня відновлять навчання. Коли цього не сталося, вирішила, що потрібно йти працювати. Друзі до того поставилися скептично. Мовляв, це благородство ніхто не оцінить. А батькам навіть нічого не говорила, аби не переживали. Звісно зараз вони вже в курсі».

На Facebook-сторінці міського голови Руслана Марцінківа студентка побачила оголошення, що в центральну лікарню потрібні медсестри. Вона ж після медичного коледжу отримала диплом медсестри ще у 2013 році. Тож зателефонувала у відділ кадрів і домовилась про співбесіду.

«Чесно, було дуже страшно, – говорить Альона. – Але я наважилася. Мені сказали, що я працюватиму в кардіологічному відділенні медсестрою. Це на четвертому поверсі в головному корпусі. Що там будуть люди з коронавірусною хворобою, я зрозуміла, коли мені проводили інструктаж щодо заходів безпеки. Я дуже переживала. Думала, що захворію. Кожен день міряла собі температуру. Але потім налаштувала себе на думку, що не можу захворіти, бо прийшла в лікарню працювати».

Також, розповідає, боялася заразити когось з близьких. Через це й перестала бачитись з друзями. Нині ж переконана – хворобу легше підхопити в маршрутці, магазині, закладі харчування, ніж у лікарні. Тим більше, в ЦМКЛ працівників постійно тестують на COVID-19. На початку червня Альоні зробили тест на антитіла.

«У мене антитіл не виявлено, мабуть ще все попереду, – каже медсестра. – Але я думаю, що спочатку була велика кількість заражень серед медичних працівників тільки через те, що не було такого захисту, як є зараз. Та й не всі розуміли масштаби проблеми».

Робочий день у дівчини починається о 8:00. На одну зміну заступають три медсестри, які ділять між собою обов’язки. Одна, наприклад, йде забирати аналізи, друга ставить капельниці, а третя відповідає за доставку хворих на томографію, рентген, УЗД. Але перед тим вони, звісно, вдягають захисні костюми. Альона розповідає, що це справжнє випробування, бо то треба вміти.

«Спочатку ми вдягаємо свій звичайний костюм, – розповідає Вдовиченко. – Зараз дуже жарко, тому використовуємо свої хірургічні штани і звичайну футболку. Потім – захисні костюми. Там цілий алгоритм. Спершу – рукавички, потім сам костюм, бахіли, респіратор, шапочку. Зверху – капюшон і одноразовий халат, потім – щиток. І це все це ми носимо на собі цілий день».

Вдома дівчина теж не нехтує безпекою.

«Вдома я роздягаюся в коридорі і відразу закидаю одяг у пралку, – говорить вона. – Йду в душ, полощу горло. Це як профілактика, бо якщо є той збудник, то треба полоскати, аби він не поширювався. Також протягом дня п’ю багато води. Кажуть, якщо цей вірус потрапляє у шлунково-кишковий тракт, то там може нейтралізуватися».

Нині Альона Вдовиченко роботою задоволена. Навіть шкодує, що не пішла працювати раніше. Втім, з вересня роботу й навчання поєднувати буде важко. Та й зарплата не мотивує.

«За два тижні квітня я отримала 875 грн, – розповідає студентка. – Коли прийшло повідомлення з банку, подумала: «Ну, така собі перспектива». Але я ж йшла працювати не через гроші? За травень вийшло більше – майже як мінімальна зарплата. Це з усіма доплатами, бо офіційний оклад в мене 1504 грн».

Аби пережити разом

Окрім коронанавірусу, студенти, які пішли працювати в лікарні, зіштовхнулися із ще одним випробуванням – дистанційною сесією. Альона каже, кілька разів доводилося здавати модуль у лікарні під час чергування. Викладачі мед­університету до цього ставилися з розумінням, але на оцінки це ніяк не впливало.

Неабияк «пощастило» у цьому плані випускнику шостого курсу Володимиру Жилюку. Йому довелося складати державні іспити, будучи пацієнтом відділення, в якому він і працював. Перед сесією хлопець отримав пневмонію.

«Ввечері п’ятниці в мене з’явилася температура 37,2 і сильна ломота в тілі, – пригадує Володимир Жилюк. – А в суботу вранці вже було 37,7, я якраз мав виходити на зміну. Терапевт мене послухав, але нічого не почув. Зробили рентген – лівобічна пневмонія. І в тому відділенні, де я працював, там же й ліг. COVID у мене не підтвердив жоден із чотирьох тестів. Хоча в нас багато у відділенні перехворіло. Здається, разом зі мною, восьмеро».

Державні іспити Володимир здавав на тринадцятий день свого лікування. П’ять екзаменів за один день. І все б нічого, якби в палаті не зник інтернет.

«Один іспит я встиг здати, а другий пропустив, бо у мене «вибило» мережу, – розповідає студент. – Тоді я змушений був викликати таксі та їхати додому, бо там був Wi-Fi. На щастя, в мене вже був завершальний етап лікування, тож з лікарні відпустили без проблем. Уже вдома здав три іспити поспіль. А той, що пропустив, мені дозволили здати пізніше. А якби не поїхав, то, напевно, не здав би жоден».

Володимир працює в ЦМКЛ уже рік. Починав в хірургії, зараз – в урологічному відділенні, посада – сестра медична палатна.

«Хотів працювати, аби отримати практику, – говорить він. – Наприклад, навчитися колоти на вену, бо під час навчання ми особ­ливо не практикувалися. Працюю офіційно на пів ставки. Звісно, поєднувати навчання з роботою трохи важко, але пів ставки – це лише три доби. Переважно я брав собі зміни по суботах чи на якісь свята, нічні зміни».

Каже, коли почалася пандемія, стало в першу чергу морально важко. Медики не знали, з чим стикнулися й чого чекати далі. Фізично теж було непросто, бо довелося вдягати костюми й респіратори. Але сам принцип роботи майже не змінився, бо за будь-яким хворим потрібно доглядати.

«Насправді в голову приходили різні думки, – розповідає хлопець. – Але я живу сам і знав, що ні з ким не контактую і своїм рідним шкоди не завдам. А щодо мене… що вийшло, то вийшло. Але в нашому відділенні ніхто не звільнився. Ми як працювали до пандемії, так і далі працюємо. Ми розуміли, що мусимо, що треба, а якщо звільнимось, то підставимо колег. Зрозуміло, якщо звільняється перший, другий, третій, то буде більше навантаження на решту. Тобто, ми один одного підтримували, аби разом це пережити».

Люди бувають різні

Вікторія Ружило – лікар-інтерн терапевтичного відділення міської лікарні № 1. Каже, пандемія змінила не лише її робочий графік, а й щоденні звички.

«Я тепер зав’язую волосся, коли йду з дому, а не коли приходжу на роботу, – сміється Вікторія. – А ще почала снідати, бо тепер розумію, що йду на весь день і не завжди є можливість пообідати. Постійно дезінфікую руки. Як тільки з’являється вільна секунда, то пшикаю руки і телефон спиртом, бо це просто розсадник».

За її словами, хворі з нетиповими пневмоніями в лікарні були ще до початку карантину. Втім, ПЛР-тестів ніхто тоді не робив.

«Ми між собою говорили, що це може бути короновірусна інфекція, але тоді в нас не було методів підтвердження, – розповідає інтерн. – У лікарні на момент введення карантину, наскільки я пам’ятаю, було двоє хворих у реанімації. Перші тести зробили їм і підтвердили COVID-19. Потім тести зробили хворим з підозрою, то в деяких підтвердилась, а в деяких ні».

Серед медиків тоді почалася паніка. Дехто пішов у відпустку за власний рахунок, хтось звільнився.

«В мене й думки не було піти, – говорить Вікторія. – Зрозуміло, я ніколи не могла подумати, що моя інтернатура буде проходити саме так. Але загалом я задоволена, що потрапила в команду дуже хороших лікарів, в яких є чому повчитися».

Зараз ситуація в лікарні теж доволі напружена. Терапевтичне відділення нині займає два поверхи.

«Точно не пам’ятаю, але приблизно 75 ліжок зайняті. Якщо ще рахувати реанімацію, то десь 80 хворих, може більше, – каже Вікторія Ружило. – Коли почався карантин, ми всі дуже просили, аби нам провели кисень у всі палати. Бо раніше він був лише в двох. Доводилося одних пацієнтів відключати, другим давали дихати, потім знову міняли. Це було дуже важко. Та й було багато важких хворих. Серед них – молоді люди 30-35 років, які без вчасної оксигенотерапії, напевно, б не вижили».

Та й люди є різні. Поступаючи до відділення з пневмонією, наполегливо заперечують, що в них можливий коронавірус. Мовляв, карантину дотримувались і в контакті з хворими не були. Коли ж ПЛР виявляється позитивним, починають розповідати де, що, коли і як. Реакція на результати тестів теж у всіх різна.

«Хтось панікує, хтось проявляє агресію, – розповідає Вікторія. – Люди в нас звикли, що лікар з ним сидить, говорить, розказує, показує. Але коли в тебе в стаціонарі понад 70 хворих, і всіх треба оглянути, витрачати час на розмови ми не можемо собі дозволити. Пацієнтам треба зрозуміти, якщо лікар приділяє їм зараз менше часу – це добре. Це означає, що з ними все гаразд».

Щодо засобів захисту, то їх в лікарні нині вистачає, каже Вік­торія Ружило. А от із зарплатою трохи сумно.

«Моя ставка 3700 грн, – говорить Вікторія. – Жодних доплат я поки що не отримала. Єдине, що мер Івано-Франківська усім інтернам, які добровільно працювали під час карантину, виплатив премію. Але в мене насправді особлива ситуація. Офіційно я працевлаш­тована у Снятинській центральній лікарні, але відряджена для проход­ження інтернатури в Івано-Франківську МКЛ № 1. З бухгалтерією там трохи плутанина, бо офіційну зарплату мені рахують у Снятині. Але, в принципі, обіцяли, що доплата буде. З іншого боку, я ж не за доплату працюю».

Авторка: Ірина Гаврилюк

Матеріал підготовлений в рамках проєкту “Інформ-щеплення”, який реалізується за підтримки Фонду розвитку ЗМІ Посольства США в Україні.

Партнери проєкту: 

 

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *